Сказка «Кобиляча голова»

Як був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що всегда рано уставала да усе робила, а бабиній як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи:
— Ідіть же, — говорить, — да щоб мені багато напряли.
Дідова дочка до світа встала да усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, да й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить:
— Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш.
Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому да й каже:
— Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, дак і не уставала до світа!
А та, прийшовши, скількі не божилась, що то її починки, дак куда — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, да і нав’язалась на діда:
— Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!..
От дід запріг кобилу да посадив дочку на віз, і сам сів, да і поїхали. їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку да й повів у хату, а хата була одчинена, да й каже:
— Оставайся ж, доню6, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить.
Да сам пішов з хати да й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка і каже.
— Се мій батенька дровця рубає!
Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:
— Хто в моїй хаті, одчини!
Дівчина встала і одчинила.
— Дівчино, дівчино! Пересади через поріг.
Вона пересадила.
— Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
Вона постелила.
— Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.
Вона положила.
— Дівчино, дівчино! Укрий мене.
Вона і укрила.
— Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь.
Вона як вилізла із ушей, дак стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску да й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не пізнав; а послі вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда:
— Вези і мою дочку туда, куда свою возив.
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:
— Хто в моїй хаті, одчини!
— Не велика пані, і сама одчиниш, — каже дівчина.
— Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг.
— Не велика пані, і сама перелізеш.
— Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
— Не велика пані, і сама постелиш.
— Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.
— Не велика пані, і сама ляжеш.
— Дівчино, дівчино! Укрий мене.
— Не велика пані, і сама укриєшся.
Тогді кобиляча голова схватилась и з’їла бабину дочку, да кісточки в мішочку і повісила, а сама оп’ять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать:
— Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!
Що прожене баба її, то вона оп’ять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові:
— Поїдь да подивись, що там із моєю дочкою робиться.
От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, дак баба розсердилась да собачку і убила.